ПОЕЗІЇ
ВТЕЧА ВІД РАБСТВА
Колгоспне
поле. Колоски криваві...
Хай тим
насняться, хто купався в славі,
Хто не відчув
і більше не відчує,
Як горе і біда
під стріхою ночує.
Село — це
гній, це твань шляхів розбитих,
Розбещеність
катів несамовитих.
І мова там
сільська, — колгоспна мова
З печаткою
раба на кожнім слові.
То де ж її
любить? Втікай від неї далі,
Ховайся у
містах — в цих смітниках печалі.
Нікуди не
вилазь — рабом ти мусиш вмерти,
А мова, то
тавро, яке нічим не стерти.
Тікаємо з
села. Нехай комусь те поле
Стернею золотою
ноги коле.
Криваві
колоски — сліди безбожних оргій,
Що розпинали
нас на ненависті чорній.
Колгоспне
поле. Зріють зерна кволі,
Земля горить
від поту і сваволі.
Жиріють тут
катюги непідсудні —
Їм байдуже, що
села вже безлюдні.
Колгоспне
поле. Ридмом заридаю,
З душі надію
кволу викидаю.
Навіщо всі
слова і словоблудні,
Коли нема
життя ні в свята тут, ні в будні.
Тікаємо з
села... Така вже наша доля...
Щоб нам не
згнить, як колоскам край поля.
Прийміть,
міста, мого народу цвіт,
Хай він
побачить, хоч бідненький світ.
Немає коментарів:
Дописати коментар